Українські невільники ІІІ Рейху

Оскільки ця книга ніколи вільно не продавалася,  УНФ "Взаєморозуміння і примирення" припинив своє існування, а Алла Кравченко дала згоду на публікацію в мережі, на цілком законних підставах оприлюднюю (частинами). Перепрошую за дещо коряво здійснене перекодування  – так вийшло. :(  Виноски опинилися серед тексту – даруйте.

Алла   Кравченко   Сергій   Батурин

УКРАЇНСЬКІ НЕВІЛЬНИКИ

ТРЕТЬОГО РЕЙХУ

минуле і сучасність

Публіцистична хроніка

Львів «Кальварія»

ББК   84.4УКР-6

К-77

Алла Кравченко Сергій Батурин УКРАЇНСЬКІ НЕВІЛЬНИКИ ТРЕТЬОГО РЕЙХУ

(минуле і сучасність)

Публіцистична хроніка

Публіцистична оповідь письменника Сергія Батурина та історика Алли Кравченко присвячена жертвам нацистських переслідувань.

У книзі простежується безпрецедентна за масштабами злочинна діяльність нацистів зі створення системи таборів, з організації масової депортації мешканців України на примусові роботи за межі Батьківщини, витоки та способи дискримінації, яким піддавались примусові «працівники зі Сходу», умови їх життя та праці у Німеччині, а також долі після повернення на Батьківщину.

Книга розповідає про сучасні українські громадські організації жертв нацизму, про виплатну та гуманітарну діяльність Українського національного фонду «Взаєморозуміння і примирення» при Кабінеті міністрів України — організації, яка опікується в Україні колишніми невільниками Третього рейху.

© Алла Кравченко, Сергій Батурин, текст, 2005
I8ВN 966-663-165-2             © УНФ «Взаєморозуміння і примирення», 2005

Передмова

Німеччина платить жертвам нацизму з колишнього СРСР. Платить уже вдруге. Спочатку, у 90х, вона просто перерахувала кошти (загальною сумою в один мільярд німецьких марок) трьом державам: Росії, Україні та Білорусії — на всіх, хто мешкав на теренах колишнього СРСР.

А у 2000 році Німеччина заснувала спеціальний Федеральний фонд, на рахунки якого було покладено вже вдесятеро більшу суму: половину суми вніс уряд Німеччини, решту — німецькі підприємства, які використовували примусову працю. Назвали цей фонд — «Пам'ять, відповідальність і майбутнє».

Суми коштів, виділених кожній країні, коло правочинних претендентів, порядок виплат, граничні суми, що можуть бути виплачені різним категоріям жертв нацизму, форми та методи співпраці з партнерськими організаціями, процедури успадкування та оскарження — усі питання, що стосуються виплат, регулюються та регламентуються спеціальним німецьким законом «Про створення фонду «Пам'ять, відповідальність і майбутнє», який набув чинності 12.08.2000 року й підлягає юрисдикції ФРН.

Нарешті, через десятиліття після закінчення в Європі Другої світової війни, колишні невільники Третього рейху отримують кошти — за спаплюжену юність, за насильницький вивіз під дулами автоматів, за товарні вагони, якими везли їх до далекої чужої Німеччини, за тяжку непосильну працю без зарплатні, відпусток та вихідних...

Їм платять — за бараки, обнесені парканом із колючого дроту, за презирливе ставлення, за принизливе тавро — нашивку «OST» («Ostarbeiter» — працівник зі Сходу), за змарноване здоров'я, за рідку юшку із брукви, звичну в тодішньому їхньому раціоні, за дерев'яне взуття — так звані «гольцшуги».

Німеччина платить, тому що «... визнає свою політичну й моральну відповідальність перед жертвами націонал(соціалізму»*: в'язнями концтаборів та ґетто, інших місць примусового утримування, в'язниць ґестапо та СД, перед жертвами псевдонаукових медичних експериментів та примусовими працівниками...

Однак, ані в згаданому законі, ані в будь(якому іншому документі, ніколи німецька сторона не вживає слова — КОМПЕНСАЦІЯ.

Тому що людські страждання «... не можна компенсувати... фінансовими виплатами».

І як можна компенсувати третині колишніх українських примусових працівниць — ніколи не створені родини, а майже половині — непізнане материнство?

І яке може бути відшкодування за допити й підозри після звільнення, за зневагу, а то й відверте цькування після повернення на Батьківщину, за неотриману освіту та незроблену кар'єру — за долю, що не відбулася?

А ще ж були регулярні виклики до «компетентних органів», «нечисті» анкети у відділах кадрів... А офіційна влада більше сорока років робила вигляд, що у величезному Радянському Союзі, частиною якого була Україна, й проблеми такої не існує.

Ідеться ж бо не про «категорію громадян» чи «коло осіб» — про ціле покоління народу України: тих, кого Батьківщина не спромоглася захистити, кого вивезли майже дітьми в теплушках та телячих вагонах, чию гідність принизили породженим гітлерівською расовою маячнею словом — «недолюдина», про тих, хто був примушений нацистською машиною насильства працювати проти своєї країни.

А потім свої, визволителі, на яких вони так довго чекали, заподіяли їм страшну образу, звинувативши в праці на ворога.

Пройшло вже шістдесят років. Точніше, цілих шістдесят.

Скільки невільників із числа цивільного населення вивезла тоді Німеччина з України, порахувати за ці роки з точністю до людини так і не вдалося. Так, за даними НДК СРСР** загальна кількість остарбайтерів з України становила 2 023 112 осіб, уповноважений Ради Міністрів СРСР у

* Закон про створення Фонду «Пам'ять, відповідальність і майбутнє». ** Надзвичайна державна комісія з встановлення та розслідування злочинів німецько( фашистських загарбників та їхніх спільників і заподіяних ними збитків громадянам, колгоспам, громадським організаціям, державним підприємствам та установам СРСР.

Передмова

справах репатріації у «Звіті з виконання рішень Уряду Союзу РСР по проведенню репатріації громадян СРСР та громадян іноземних держав періоду Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.)» від 1946 р. зазначає, щоправда, із застереженням «за далеко неповними обліковими даними», — 2 102 234 людини, сучасні дослідники з урахуванням Криму та Закарпаття наводять цифру — 2,4 млн. осіб, а деякі — близько 3 млн.

Не існує також і детального поіменного реєстру усіх, хто повернувся: одні проходили фільтраційні перевірки у спеціальних таборах, інших одразу після звільнення призвали до лав Червоної Армії і вони встигли повоювати... Той-таки уповноважений Ради Міністрів СРСР у справах репатріації у згаданому «Звіті..» зазначає, що із загального числа репатрійованих прибуло до УРСР— 1 114 132 осіб, з них чоловіків —397 652 осіб, жінок — 589 398 осіб, дітей до 16 років — 127 082 осіб.

Неважко підрахувати, що кількість вивезених не збігається з кількістю тих, що повернулися, практично на мільйон людей!

Скільки з того мільйона не враховані вповноваженим Ради Міністрів СРСР, оскільки були в лавах війська і не поверталися на Батьківщину в загальному потоці репатріантів, скільки загинуло від непосильної каторжної праці й поховано в чужій землі?

Скільки з димом крематоріїв злетіло в чуже небо та попелом і золою лягло на вдобрювання чужих полів?

Точного ліку брак, остаточної відповіді немає.

Українським невільникам Третього рейху: тим, хто загинув на чужині, і кому вдалося вижити; хто повернувся на Україну, та хто не наважився; тим, хто й тепер серед нас, і тим, кого вже після війни забрала смерть — присвячуємо ми цю книгу.

Алла Кравченко Сергій Батурин

Розділ 1

Від «надлюдини» до нелюдських злочинів

Війна потребує ресурсів. Фінансових, енергетичних, сировинних. І до того ще й людських. Мільйони чоловіків ідуть воювати — оголюються мільйони робочих місць.

Радянський Союз почав вирішувати цю проблему ще перед війною, посадивши на трактори за допомогою руху «Сто тисяч подруг — на трактор», лицем якого була широко відома тоді Паша Ангеліна, тисячі й тисячі дівчат та молодих жінок і вивільнивши тим чоловічі руки для важелів танків та артилерійських тягачів.

Америка після мобілізації чоловіків до війська поставила до верстатів мільйони жінок.

Удатися в Німеччині до таких нетрадиційних та й непопулярних кроків Адольф Гітлер не забажав. По-перше, це суперечило ідеологічним гаслам, поширюваним нацистами, про німкеню — ідеальну матір, дружину та господиню. По-друге, до його послуг був недавній наочний досвід Першої світової війни.

Тоді, чи не вперше в новітній історії, дві третини із двох мільйонів військовополонених, захоплених Німеччиною, були примушені до праці в господарстві Німеччини, переважно сільському.

Нацисти, прийшовши до влади у 1933р., не тільки погодились із цим протиправним «ноу-хау» кайзерівської Німеччини, але і зробили усе можливе, щоб перед подальшим застосуванням виправдати його і «обґрунтувати» своє виключне право на нього.

Треба сказати, що паростки ідеї переваги власної нації над іншими та власної більшої вартості сходили на німецькому ґрунті досить давно.

Ще в середині XIXстоліття європейські расисти, не задовольнившись теоріями щодо переваги білої раси над кольоровими, перенесли свою методологію на власне білу расу. Так створився «арійський міф», породивши, у свою чергу, ще кілька міфів: тевтонський, кельтський, англо( саксонський.

З точки зору расистів, «арієць» є ідеалом інтелекту, фізичної краси, здоров'я та шляхетності. «Арійці» створюють прогрес історії, а «неарійці» його руйнують.

Видана в 1996 р. у Москві «Енциклопедія Третього рейху» зазначає, що расизм у Німеччині спирався на вдобрений ґрунт, оскільки ототожнювався з націоналізмом.

Німецькі романтики початку XIX століття, наголошуючи на невизначеності, таємничості, емоційності та образності — як протилежності безпристрасності, — здійснили глибокий вплив на німецьку інтелігенцію. Вони різко розходилися з філософами епохи Просвітництва, які розглядали розум як точку опори. Німці вважали, стверджують автори енциклопедії, що кожен народ має специфічний власний геній (дух), який, хоч і закарбований у далекому минулому, кінець кінцем повинний виявитись в національному дусі (Volksgeist).

Малося на увазі, що Volksgeist є беззаперечною надсилою й має власний духовний всесвіт, зовнішня форма якого виявилася в специфічній національній культурі.

Подібний тип ірраціоналізму, що посів важливе місце в германському розумі, надав сенсу таким невизначеним концепціям, як учення про походження. Двоє ідеологів — не німців зробили вагомий внесок у подібне мислення: француз Артур де Гобіно та англієць Х'юстон Стюарт Чемберлен. Певний, чималий, вплив на поширення такого штибу расизму зробив німецький композитор Ріхард Ваґнер, який вважав, що героїчний германський дух був занесений разом із нордичною кров'ю.

Германські расисти стверджували, що нордична раса є найкращою арійською расою. З цього випливало, що нижчі культури не можуть панувати над закріпленою на біологічному рівні сполукою нордичного розуму, духу й тіла.

На цьому, добре вгноєному, ґрунті рясно виростала ксенофобія. Як не згадати молодіжну націоналістичну аграрну організацію — лігу артаманів, створену у Німеччині невдовзі після Першої світової війни (1923 р.), одним з керівників якої був Генріх Гіммлер! Ненавидячи слов'ян, артамани
вимагали виселення з Німеччини всіх поляків. Показово, що в 1934 р. ліга припинила своє існування, а її члени розчинилися в нацистському русі.

Надзвичайно укорінився в міжвоєнній Німеччині антисемітизм. Ще в другій половині XIXстоліття це явище було поширене серед християнсько(соціальних партій, а в 1882 р. у Дрездені відбувся перший міжнародний антисемітський конгрес. Ситуація загострилася після виникнення наприкінці позаминулого століття сіонізму та публікації на початку ХХ століття «Протоколів сіонських мудреців».

У Німеччині, приниженій поразкою в Першій світовій війні, зараженій забобонами про переваги «нордичної раси», ксенофобією та антисемітизмом, із самого початку прихильно сприйняли расову доктрину Адольфа Гітлера, викладену в його книзі «Майн кампф»*.

Першу частину «Майн кампф» Гітлер написав, перебуваючи в ув'язненні у в'язниці м. Ландсберґ за спробу державного перевороту 1923 року (т.з. «Пивний путч»). Друга частина була написана у 1925-1927 рр., уже після його звільнення та відтворення нацистської партії.

У книзі пропагувалась філософія, яку майбутній фюрер пропонував Німеччині, а також викладався проект програми перетворень у самій Німеччині.

Книга Адольфа Гітлера «Майн Кампф», сучасне видання

(видавництво «Світовид», Харків, 2003р.)

Гітлер стверджував, що нації є суб'єктом боротьби за існування, яка точиться постійно. Мораль — дурниця, перевага в силі. Моральній перевазі німців загрожують євреї, марксисти, більшовики та ліберали. Тільки за допомогою диктатури, що спирається на підтримку народу, Німеччина зможе, перемігши «внутрішніх ворогів», знову стати великою й відвоювати

життєвий простір у зовнішніх ворогів. Новий нацистський рух повинен закласти стратегічні підвалини для майбутнього світового панування.

Німці, писав Гітлер, повинні збагнути вищість арійської раси та берегти расову чистоту. Їхній обов'язок полягає в збільшенні чисельності нації для виконання свого призначення — установлення світового

панування. Необхідно знов накопичити сили. Національність і раса полягають у крові, а не мові. Змішування крові в Германській державі можна зупинити, лише видаливши з неї неповноцінне.

Гітлер поділив усе людство на три категорії: творці цивілізації (Kulturbegründer), носії цивілізації (Kulturtriger) та руйнівники цивілізації (КиіШггегеіхігег ).

До першої групи він відносив арійську расу, тобто, германську та північноамериканську цивілізації як такі, що мають першорядне значення. Поступове поширення світом арійської цивілізації призвело до створення другої категорії — «носіїв цивілізації», до якої Гітлер відніс основні народи Азії. Тільки зовні, на його думку, японці та інші носії цивілізації залишаються азіатами, за внутрішньою суттю вони — арійці. До категорії руйнівників цивілізації Гітлер відніс євреїв.

Гітлер несамовито паплюжив усіх супротивників своїх поглядів, заявляючи, буцімто історія підтвердила, що кожного разу, коли «арійська кров» змішувалася з кров'ю неповноцінних народів, приходив кінець расі — носієві культури та цивілізації. Тому німці повинні зберегти чистоту крові й уникнути виродження германської раси. Тому, робив висновок Гітлер, німці повинні згуртуватися для боротьби з євреями.

Отож, пересічному німцеві: ковбаснику, пекарю, робітнику, крамарю, селянину, броварю — підсовувався простий доступний висновок: ти — людина найліпшого сорту навіть серед вищої раси. Ти — нордичний арієць, носій тевтонського духу. Ти — єдиний творець історії, цивілізації й культури. Тобі не вистачає життєвого простору, а благодатні землі не знати з якої причини заселили неповноцінні народи, що не належать до найвищої раси.

Цей простір у них необхідно відібрати, а самі ці народи — винищити повністю або частково, а тих, що залишаться, — примусити працювати на тебе.

Дуже швидко «Майн кампф» набула величезної популярності, була перекладена на 11 мов, а в 1932 р. її загальний наклад становив 5,2 мільйони примірників.

На виборах до рейхстаґу в липні 1932 р. нацистська партія (Націонал-соціалістська робітнича партія Німеччини*) завоювала 230 депутатських місць, а 30 січня 1933 р. президент Німеччини Пауль фон Гінденбурґ призначив Гітлера канцлером держави.

У ніч на 27 лютого 1933 р. запалав будинок рейхстаґу, а 5 березня того ж року на виборах до рейхстаґу нацисти набрали 17277200 голосів, що становило 44% від загального числа виборців. За підтримки націоналістів Гітлер отримав 52 % місць у парламенті — більшість.

Уже 24 березня 1933 р. рейхстаґ прийняв надзвичайний закон про захист народу та рейху, яким відмінив свої ж (!) законодавчі права та передав їх урядові на чотири роки.

За кілька місяців усі партії, крім НСДАП, було розпущено, а все населення було залучено до різноманітних нацистських спілок та організацій.

ЗО липня 1933 р. набув сили «Арійський параграф», що діяв фактично з квітня, який визначав расову приналежність мешканців Німеччини.

За даним пунктом євреям заборонялося займатися будь-якою

творчою діяльністю. Ця обставина змусила багатьох євреїв покинути

Німеччину.

Расові погляди Гітлера повною мірою втілилися у Нюрнберзьких законах про громадянство та расу від 1935р., якими надавалося громадянство «усім носіям германської або схожої крові», особи ж, яких вважали представниками «єврейської раси», громадянства позбавлялися. Статеві стосунки та шлюби між німцями та євреями викликали різко негативне ставлення з боку нацистської влади.

Молода пара, яку виставлено для публічного

знущання. На жінці табличка: «Я – найбільша свиняі сплю тільки з євреями», начоловікові: «Молодий єврей, яприймаюумоїйспальні тількинімецькихдівчат».

(За матеріалами книги «La déportation», Paris,1985,стор.35) т

Після приходу Гітлера до влади військове виробництво в Німеччині почало швидко зростати. У1934 р. Німеччина потроїла чисельність своїх збройних сил — рейхсверу, установлену Версальською угодою 1919 р. у межах 100 000 осіб, 16 березня 1935 р. взагалі анулювала військові статті Версальського миру, запровадивши загальну військову повинність і розпочавши формування на базі рейхсверу багатомільйонного вермахту.

Приєднавши в 1938 р. до Рейху Австрію, збільшивши територію на 17%, населення на

10%, вермахт — на шість дивізій, Гітлер ввів у землі Остмарк (так віднині мала зватися Австрія) трудову повинність і примусово вивіз до Німеччини 100 000 австрійських робітників. Із Судетської області, приєднаної за Мюнхенською угодою, більше відомою як «Мюнхенська змова», — ще 100 000 осіб

Вермахт, постійно зростаючи, вимагав озброєнь, техніки, боєприпасів, паливно(мастильних матеріалів, обмундирування та провіанту. Німецька промисловість та сільське господарство без чоловіків, що пішли на військову службу, не встигали виконувати військові замовлення.

Військова поразка Польщі та її окупація у вересні 1939 р. дозволила нацистській Німеччині збільшити приплив примусової робочої сили: преважну більшість польських військовополонених у 1940 р. було переведено в статус цивільних осіб, примушено до праці й піддано дискримінації.

На третій день війни в Польщі було створено «арбайтсамти» — трудові державні установи.

Енциклопедичний довідник «Гітлерівські табори на польських землях 1939-1945» подає загальну цифру — 2 841 500 поляків з числа цивільних осіб та колишніх військовополонених використовувалися Третім рейхом на примусових роботах*.

Перед нападом на СРСР у нацистській Німеччині уже склалася розгалужена система таборів та інших місць примусового утримування. Табори різних типів підпорядковувалися різним відомствам та установам, діяли за різним правилами та слугували різним цілям.

Спробуємо розібратись у цій системі.

Найжахливішим знаряддям Третього рейху, призначеним для ізоляції непокірних та примусу їх до рабської праці, стали концтабори.

Перші концтабори були створені майже одразу після приходу нацистів до влади.

Закон від 28 лютого 1933 р., прийнятий на другий день після пожежі будівлі рейхстаґу, призупиняв дію статей чинної конституції й передбачав превентивне ув'язнення для інакомислячих. Нацисти до таких віднесли: комуністів, соціал(демократів, монархістів, деяких журналістів та адвокатів, а також євреїв...

Перший концтабір був утворений 22 березня 1933 р. у м. Дахау за наказом колишнього артамана Г. Гіммлера.

У 1933-1937 рр. у Третьому рейху відпрацьовувалась модель концтабору, його внутрішньої організації, службові обов'язки гарнізонів СС, режим утримання в'язнів тощо.

З 1936 р. по 1939 р. з'явились концтабори Заксенхаузен (1936 р.), Папенбурґ (1936 р.), Бухенвальд (1937 р.), Маутхаузен (1938 р.), Флоссенбурґ (1938 р.), Нойенгамме (1938 р.), а також жіночий табір Равенсбрюк (1939 р.).

За період з 1933 р. по 1939 р. через концтабори пройшло, за різни( ми даними, від 165 000 до 200 000 осіб. Передусім, це були мешканці Третього рейху, Австрії та Чехословаччини — комуністи, соціал(демократи, антифашисти та євреї. Багатьох із них у концтаборах було закатовано.

Після початку Другої світової війни та окупації Німеччиною Польщі на окупованих польських землях з'явилися концтабори у містах Освенцім (німецька назва — Аушвіц), Люблін (відомий також під назвою Майданек), Рогозниці (Ґросс–Розен), Штутові (Штуттхоф).

У цей час відбувається зміна функціонального призначення концтаборів: з місць ізоляції опозиції вони перетворюються на інструмент терору, рабської праці та масового знищення людей.

Також концтабори підпорядковувалися Головному господарчо–адміністративному управлінню СС, до якого у 1942 р. увійшла Інспекція концтаборів.

Примусову працю в'язнів концтаборів широко використовували відомі німецькі підприємства: «ІГ Фарбеніндустрі», «Сіменс», «Герман Ґеринґверке», «Ігметал», «Фольксваґен», «Хехст», «БМВ» та інші

Концтабір Дахау

(За матеріалами книги«La déportation», Paris,1985,стор. 158).

Німецькі підприємства, що використовували рабську працю в'язнів концтаборів, сплачували СС кошти за працівників: 6 марок за 11 (годинну зміну фахівців, 4 марки — за допоміжних робітників**, що приносило концернам та підприємствам СС величезні прибутки.

Концтабори обносилися по периметру огорожами з колючого

* Концерн «Фольксваґен» створив навіть ціле місто KDF (KraftdurchFreude — «Сила у радості»), у якому на підпорядкованих концернові підприємствах активно використовував рабську і примусову працю. ** «Гітлерівські табори на польських землях 1939-1945», стор.21.

дроту, на який подавалася висока напруга, забезпечувалися системою вогневих точок по периметру огорожі, а також охороною по зовнішньому периметру.

Охоронялися концтабори військами СС. Усі роботи виконувались
на користь Головного господарсько–адміністративного управління СС.
Головним таборам підпорядковувалися зовнішні табори та команди, які
створювалися за межами концтабору у тих випадках, якщо місця праці
в'язнів були віддалені від головного табору._______________

Жіночий табір Равенсбрюк (За матеріалами книги «Ladéportation», Paris,1985, стор. 175)

У перші повоєнні роки Міжнародною Службою Розшуку Червоного Хреста (Німеччина, м.Арользен) було проведено дослідження системи нацистських таборів, результатом якого стало видання «CatalоgueоfCampsand Рrіsons іnGermаnу аndGerman–OccupiedTerritories 1939-1945» (Arolsen, 1949(1951), і досі затребуване і корисне.

У 1965 році у ФРН був прийнятий Закон ФРН «Про компенсаційні виплати», у якому другий абзац параграфу 42 являє собою офіційний перелік усіх концтаборів (подальші доповнення до Закону були зроблені у 1977 та 1982 роках).

Загальне число концтаборів та їхніх зовнішніх команд, зазначених у переліку, — 1634.

Для в'язнів концтаборів існував спеціальний одяг — смугаста біло-блакитна роба та спеціальне дерев'яне взуття — «гольцшуги».

Усі в'язні концтаборів були зобов'язані носити розпізнавальні позначки на одязі, у тому числі порядковий номер і кольоровий трикутник («вінкель») на лівій стороні грудей і правому коліні. Усі політичні в'язні носили трикутник червоного кольору, кримінальники — зелений,

«неблагонадійні» — чорний, гомосексуалісти — рожевий, цигани — коричневий.

В'язні концтабору

у табірному одязі

(За матеріалами книги

««Ladéportation»», Paris,1985,стор.159)

Євреї носили крім класифікаційного трикутника ще й жовтий, які разом утворювали шестикутну «зірку Давида». Єврей, що порушив расові закони («расовий осквернитель»), повинен був носити чорну облямівку навколо зеленого або жовтого трикутника. Іноземці також мали свої розпізнавальні позначки (французи носили нашиту літеру «F», поляки — «P»). Ув'язнені, що брали участь, або яких підозрювали у втечі, повинні були носити червоно–білу мішень на грудях і на спині.

В Аушвіці, починаючи з середини 1942 р., табірний номер татуювали на лівому передпліччі євреям, а з весни 1943 р. номери татуювалися всім в'язням, виключаючи «райхсдойче» — німців з Рейху. У дітей(немовлят номери нацистами татуювалися на стегні.

У концтаборі Аушвіц (Освенцім) не татуювали номерів тільки у 1944 році деяким категоріям в'язнів: у Біркенау з червня у відділках ВІІс та ВІІІ — жінкам, та у частині бараків відділку ВІІе — чоловікам, а також в'язням(полякам, направленим до концтабору Освенцім у серпні-вересні 1944 р. з Варшави, де відбувалося повстання.

Військовополоненим, які потрапляли до Освенціму, п'ятизначні номери татуювали на грудях.

Мізерні раціони харчування та непосильна праця призводили до хвороб і виснаження людей. Тих, хто вже не міг працювати, знищували. З цією метою концтабори було оснащено газовими камерами та крематоріями для спалювання мерців.

У камерах в'язнів труїли спеціальною речовиною «циклон–Б», яка являла собою блакитні кристали гідрогену ціаніду. Через вентиляційні отвори «циклон–Б» засипався до камери, потім отвори герметично закупорювалися. Жертви помирали за нетривалий час від 3 до 15 хвилин, залежно від погоди.

«Циклон-Б» був запатентований як засіб для дезінфекції і вироблявся на заводах «ІГ Фарбеніндустрі».

У таборі Аушвіц (Освенцім) щоденно знищували до 12 тис. людей.

Колишній в'язень нацистських концтаборів, знаменитий письменник-антифашист Вадим Бойко, який і дотепер носить на лівому передпліччі освенцімське тавро — номер, у своїх широко відомих книжках «Слово після страти» та «І якщо на землі є пекло» виразно і яскраво показав долю в'язня у концтаборі Освенцім.

Наприкінці війни, у міру наближення до концтаборів лінії фронту, нацисти всіляко намагалися приховати свої злочини: документацію концтаборів знищити, в'язнів евакуювати до інших концтаборів углиб Німеччини (якщо це не вдавалося — їх «ліквідовували»). Вадима Бойка наприкінці війни з Освенціму перевели до концтабору Маутхаузен, який був розташований в Австрії. Уже в наші часи письменник розповідав, що прибув він до Маутхаузена вкрай виснаженим і, якби не допомога товаришів по підпіллю — в'язнів із Західної Європи (на відміну від радянських в'язнів вони отримували через Червоний Хрест продовольчі посилки), то, скоріше за усе, до звільнення не дожив би.

За такою ж схемою відбувалися події і в Бухенвальді. В'язень цього концтабору Володимир Єлізарович Галяпа (табірний № 5424) у квітні

1945 р. занотовував свої враження до щоденника (оригінал документу зберігається у Меморіалі Великої Вітчизняної війни).

Наведемо деякі уривки з цього документу.

5 квітня. «Над табором протягом дня декіль­ка раз літали американці. Положення незмін­но напружене...»

Таким був Володя Галяпа перед війною

7   квітня. «Оголосили вранці — евакуація на­
шого табору. Найстрашніше тільки прийде».

8   квітня. «13-30. Почалося. Увійшли есесівцідо табору, і почалася «евакуація» за допомогою кийків та револьверів. Чутно зойки, шум,стрілянину. Коротка, але жахлива картина.

Наш блок також вишикували, але мені вдалося крізь дірку,що я підготував заздалегідь, утекти на 45-й блок. О четвертій

годині все затихло. Деякі блоки повернулися, але наш — ні». «22-30. Уже лежав у ліжку, коли почалася тривога. Незабаром було чутно сильне бомбардування на схід від нас».

9 квітня. «9-30. Тривога. Уже із самого ранку літають
американські штурмовики. Чутно сильні вибухи».

10 квітня. «День розпочався з прильоту англійців. ... О 10-00
викликали блокових до шрайбштуби* і оголосили їм, що об 11-
00 буде загальна евакуація. Я приготувався.

Якщо минулого разу вдалося втекти, то цього разу відчуваю, що прийдеться йти. Це — найжахливіше, і, особливо, для голодної людини: йти у дорогу, відчуваючи, що це твій останній шлях.

Мимоволі подумки повертаєшся до рідних, матері, братів, дядька, сестер. Де вони? Де Володимир, з яким весь час були разом? Де мати? Чи жива? А також і всі інші? Нецікаво помирати молодій людині, і особливо тій, що три роки просиділа у концтаборі, три роки промучилася, і ось, коли союзники на самому порозі, нас женуть у безвість... 13-45. Блоки військовополонених і деякі цивільні угнано. Нашого блока поки що не чіпають. Їсти ще також не давали нічого. По радіо оголосили: о 16-00 піде другий транспорт. 16-00. Дійсно, пішли ще декілька блоків.

... Лягаю спати у 40 блоці. Остання ніч у Бухенвальді, це знають усі. Більше у Бухенвальді ночувати на доведеться».

11 квітня. «О 12 годині здійняли тривогу — наближення
противника. ...По радіо оголосили, щоб усі есесівці вийшли з
табору. ...На північній стороні з веж зникли пости...
Стрілянина лунає навкруги і всюди. ...З 50 блоку ...почали
нести (йдеться про в'язнів — авт.) гвинтівки, набої,
пістолети, гранати»**.

«18-00. Я сиджу на даху блока і дивлюся, як маси амери­канських танків ідуть на схід. Декілька заїжджають до нашого табору».

* Канцелярія (нім.).

• * Так почалося широковідоме Бухенвальдське повстання (авт).
День звільнення концтабору Бухенвальд — 11 квітня 1945 р. — автор щоденника називає своїм другим днем народження.

Найжахливішими були табори знищення, найвідомішими з яких стали Треблінка, Собібор, Хелмно, Бабин Яр. Їхня поява пов'язана з нацистськими методами вирішення «єврейського питання». Пам'ятаєте, що писав про євреїв Гітлер у книзі «Майн кампф», як він переслідував їх у перші роки свого правління?

Єврейське населення Німеччини поступово позбавлялося прав та виводилося з усіх сфер життя.

План вивезення усіх євреїв на Мадагаскар, вигаданий у 1940 р., не здійснився через військові невдачі Роммеля в Африці (Суецький канал залишався в руках англійців, іншої більш–менш безпечної дороги — повз Англію, навколо Африки — для німецьких транспортів просто не існувало), отже нацистська верхівка винайшла новий, ще більш жорстокий та цинічний метод вирішення «єврейського питання»: тотальне винищення.

У1941 -1942 рр. у Польщі було створено мережу осередків знищення, а 20 січня 1942 р. на Вандзейській нараді прийнятий план «остаточного вирішення єврейського питання». Втілити цей план було доручено Гіммлеру та ґестапо.

Євреїв з Польщі, Голландії, Чехословаччини звозили до таборів знищення і вбивали у газових камерах.

Ось як це відбувалося у Треблінці.

Щоденно від Варшави до Треблінки за особливим розкладом курсували потяги з в'язнями. Після прибуття до табору в'язні вивантажувалися з вагонів.

Через спеціальний барак, призначений для роздягання, жінки та діти проходили до газових камер (усього у таборі було 10 камер), після жінок та дітей до камер проходили чоловіки, залишаючи знятий одяг у призначених для сортування місцях. Мерців спочатку ховали у ровах, засипаючи тіла хлорним вапном і накриваючи тонким шаром землі, а з весни 1943 р. — обладнано поміст, на якому за допомогою деревини та легкозаймистих матеріалів палили тіла жертв, як щойно вбитих, так і раніше похованих. Усі роботи з поховання та спалювання тіл виконувались молодими сильними чоловіками, які вибиралися з числа новоприбулих в'язнів. Ті, хто більше не міг виконувати ці роботи, знищувались разом з іншими.

З вересня 1943 р. по 4.11.1943р. в осередку знищення Треблінка будови та устаткування було демонтовано і частково вивезено, частково

знищено. Уся територія осередку виорана та засіяна; її охороняли двоє спеціальних вартових.

Частина в'язнів, які брали участь у роботах з ліквідації осередку знищення Треблінка, була розстріляна та спалена на купі хмизу, інші — вивезені для страти до осередку знищення у Собіборі.

Євреїв, що мешкали в Україні, нацисти із самого початку нікуди вивозити не збиралися.

У вересні 1941 року у Києві на околиці Сирець в урочищі Бабин Яр нацистами був створений табір знищення, у якому були страчені більше 100 000 людей: спочатку — практично усе єврейське населення міста ( за неповними даними — більше 30 тис. осіб, дивом урятувалися одиниці), а потім — городяни інших національностей: українці, росіяни, білоруси; військовополонені — без огляду на національність.

Киян(євреїв окупанти зібрали до Бабиного Яру, буцімто для переселення в інші місця сталого мешкання, й — убили.

Подібне нацисти скоїли й у Харкові, де наказали усім євреям міста зібратись у бараках на околиці міста для переселення, після чого знищили їх у Дробицькому Яру. У Харкові були широко застосовані машини( душогубки, що вбивали людей вихлопними газами, які подавалися до герметичної кабіни, де перевозилися жертви.

Єврейське населення Житомира нацисти просто вивели за місто, наказали викопати рови на узліссі, убили, а тіла поскидали у рови.

«Модель масового вбивства у Житомирі, — пише д-р Борис Забарко у передмові до книги «Живими лишилися тільки ми», — потім здійснювалась у багатьох містечках, де був відносно високий відсоток єврейського населення. Так це відбувалося у Бердичеві, Вінниці, Кам'янці Черкаської області і багатьох — багатьох інших містах і населених пунктах України»*.

Як бачимо, на відміну від Європи, в Україні «надлюди» часто навіть не утруднювали себе створенням таборів та осередків знищення і вивезенням до них своїх жертв — просто масово вбивали людей на їхній малій батьківщині, там, де вони народилися і жили...

Виправно-трудові табори (АгЬеі1;8егаепіт§8Іа§ег) спочатку існували як табори перевиховання працею для осіб німецької національ( ності, що звільнялися з концтаборів. Після 1939 р. практику звільнення

* «Живими лишилися тільки ми», К., 2000, стор. 16.

з концтаборів припинили; виправно(трудові табори перетворилися на місце ув'язнення громадян на визначений термін (до 56 діб) за ухилення від трудової повинності, втечу чи саботаж з подальшим направленням на попереднє місце роботи або до концтабору.

Виправно(трудові табори підпорядковувалися комендатурі СД та ґестапо, характеризувалися особливо жорстоким режимом утримування в'язнів.

У довіднику ««Націонал-соціалістична табірна система». наведено кількість відомих виправно-трудових таборів — 106. Крім того, в'язні-вихованці утримувались у концтаборах Освенцім, Бухенвальд, Ґросс-Розен, Дахау та Штуттгоф.

Так, наприклад, у середині 1941 р. відділення поліції почали направляти до Освенціма в'язнів на перевиховання. Більшість із них загинуло від виснаження та тортур.

В'язні, направлені на перевиховання, не мали татуйованих номерів. У документах вони позначалися літерами ЕН, Еrz, а на табірному одязі була літера Е.

У лютому 1942 р. для в'язнів цієї категорії була введена серія ЕН, усі видані раніше номери замінені на номери цієї серії.

Усього в Освенцімі було зареєстровано до 9 тис. в'язнів(вихованців чоловіків, та близько 2 тис. — жінок.

Жорстоким ставленням охорони до в'язнів та жахливими умовами утримання характеризувався, наприклад, т.з. «Табір № 21 Брауншвейґ». Табір був розташований у с. Галлендорф. Складався з кількох таборів, утримувалися у ньому як чоловіки, так і жінки; уперше згаданий у доку( ментах ґестапо м. Дюссельдорф у січні 1943 р. Жіноче відділення існувало з лютого того ж року. Приблизно 400-500 чоловіків у 3 бараках і 300-400 жінок у 2 бараках утримувалося у таборі на момент його звільнення у 1945 р. військами США.

У нацистських документах табір називався по(різному: «Спецтабір державної поліції Брауншвейґа», «Табір 21 у Галлендорфі».

Табори цього типу, за даними згаданого німецького довідника, не мали певного слова чи словосполучення для їх визначення і називалися подекуди «Штрафтаборами» чи «Таборами примусової праці».

В'язнем цього табору довелося бути Клименко (Крутовій) Інні Дмитрівні з Черкас. У 1942 р. Інна була вивезена на примусові роботи до

Німеччини у м. Билефельд. Працювала на заводі «Анкер-Верке». У березні 1943 року за втечу була заарештована і кинута до в'язниці, а потім — до «Табору № 21 Брауншвейґ».

Її спогади про перебування у цьому таборі не залишають читача байдужим:

Інна Крутова передвійною

«Нас зібрали на тюремному подвір Ч багато, людей 500, вишикували по четверо, оточили поліцаями із собаками і погнали до вокзалу. Ми не бачили нікого, крім поліції. Пригнали до вагонів і розмістили по камерах. Вагон розділений ґратами на камери, скоріш за все, одиночні, але нас розмістили по двоє. Місця вистачало тільки сісти, лежати немож­ливо. Їхали, втрачаючи лік часу. Довезли, вивантажили і під конвоєм повели у табір. Великі залізні ворота, нагорі знак «21». Одразу за цими воротами ми довідались, що таке пекло на землі: не встигли оговтатися — нас почали бити, давати стусани. Вахманки*, вдягнуті у ґестапівську форму, роздягли, загнали до басейну і пустили душ:холодний і кип 'яток, багато хто отримав опіки. Тих, хто намагався вистрибнути, кийками заганяли назад. Після «душу» вбиралися — усіх підганяли кийками. Так не заганяють навіть худобу: не так повернувся, не туди встав... Побиття без кінця. Спочатку повісили на шию номер з бляхи на мотузці, записали. Мій номер був 2218. Потім дали синю робу без білизни, на усю спину №21, дерев'яне взуття. Далі — до бараку: нари, твоє місце...

* у будь-який час, навіть уночі, вранці о 4-й — обов'язково, переклик тільки за номерами і виключно німецькою: якщо не почув, не зрозумів, забарився — битимуть, поки не впадеш. Відповідати треба було швидко: «Ich bin...».

' Від нім. wachmann — поліцейський службовець (авт.). * Шикування на плацу.

Підйом — о 4-й ранку. Апель — перекличка.

Сніданок — каламутна вода і шматочок хліба. По хвилинах — з німецькою точністю — збір у колону на роботу: копання ровів, каменоломні, заготівля лісу та дров. Скопування полів — лопати незагострені, — не дай Господь зупинився перепочити — заб'ють до смерті. Повернення додому — пішки... на собі тягли хворих. Дійшли до брами — перерахунок: хворих убік. Де їх дівали? Ми не знали — ніхто ніколи не повернувся.

Вечеря — щерба (якщо не розведена водою, то це — розкіш). Ввечері також апель, переклик, прилюдне покарання тих, хто завинив —іу цей час грає оркестр...

Був випадок. Молода гарна дівчина добре володіла україн­ською, польською, німецькою мовами. Її примушу вали під час страт перекладати, вона не могла, втрачала свідомість. У нашому таборі... середина двору була засипана гравієм, стояв поміст дерев'яний для наглядачів і оркестру. Тут же стояв асфальтовий каток. У нього запрягли приблизно сотню людей, напівживу цю дівчину вдарили кийком і кинули під каток, під оркестр погнали запряжених людей, решту примусили дивитись. Перекладачка повідомила поганою російською, польською, і французькою: це буде з кожним, хто насмілиться не працювати та не підкорятись Німеччині. Сон — чотири години, не більше. Лікування жодного, хворих на апелі — на вибраковку, куди вивозили — не знаю. Кожну суботу — переклик по номерах, надходження новень­ких, а тих, кого викликали вдруге — якщо живий, витримав і не впав — везуть кого куди...

...З табору — знову до вагону, етапом з однієї тюрми до іншої. Коли привезли до в 'язниці міста Лінц, що у Австрії, викликали на допит. Подивились, погортали документи ще раз... ...Перекладач сказав ...що нас незабаром випустять, що працюватимемо у бауера і щоб ми не тікали, а чекали кінця війни».